На День Незалежності 2014го року, команда наших туристів-любителів вирішила піти в похід до Карпат. Три вихідних, часу достатньо, корисно, приємно… І так склалось, що в за день..два до походу двоє потенційних учасників відмовились від цієї пропозиції і протягом кількох хвилин їх місця вже зайняли ми з моїм другом, Дмитром FireMage.

Рюкзаки всі складали або за власним досвідом, або за словами знайомих які вже встигли побувати в горах, або за словами знайомих, які ще не бували в горах. У мене це було більш чи менш раціональне пакування всього того, що було акуратно розкидане по кімнаті. Хоча, вітровку та вібрами я придбав за дві години до від’їзду (о, ЯК я помилився!..). Дмитрик рюкзака збирав ледь не в ніч перед виїздом - робота, всьо такоє… І в останню годину ми в чятіку ще й мірялись - кому скільки треба викинути з рюкзака. У когось рюкзак заважив 15 кг і йому це здалось забагацько, у когось - 17 кг і це йому здавалось нормальним (о, який я був наївний!..)… Провіант закупила Наталка. В наш мікро-автобус він вліз, але його ще треба було розпихати по рюкзакам. Цього рєбята з 17-кілограмовими рюкзаками не врахували…

Після скількохсь-годинної поїздки ми прибули в Карпати. Ще далеко на під’їзді до спортивної бази “Заросляк”, від якої ми мали виходити пішки, зв’язку на мобільних телефонах вже не було, а GPS не ловив сигналу супутників. Мушу відмітити, що в такі дні, коли телефоном користуватись не грозить, відчуваєш цінність життя - починаєш дивитись довкола, спілкуватись з людьми, отримувати враження! А не намагатись поділитись якоюсь толікою того, що міг би відчути з купою людей, яких не знаєш…

маршрут в сторону "туди"

Так от, після того, як ми розпихали їжу по рюкзакам, трохи перекусили і як-небудь сфотографувались, ми вирушили в гору. Тобто, буквально. На самому початку походу спершу необхідно було підніматись до траверсу по не дуже зручній вимощеній здоровими каменюками дорозі, по якій до того ж стікав струмок. Але піднявшись, опинились ми на доволі гарній, хоч і дуже коротенькій лісо-смужці. Атмосферна така місцина. На нашому маршруті таких місць було кілька, але дуже приємно було що на самому початку походу вже такі гарні місця зустрілись.

лісосмуга на початку підйому

Після лісосмужки ми вийшли на стежку, по якій траверсували щонайменше годину. Дуже пощастило нам з погодою. В усі дні і в усіх смислах. Серйозно! Чорногора славиться частими й різкими змінами погодних настроїв і любить жартувати над непідготованими туристами. Але в перший день погода була розкішна - сонячна й тепла. Навіть в горах, на висоті 2016 м. Вздовж всього траверсу і навіть далі, на невеликих висотах, росте купа ягід - переважно малина та чорниця. І вони, мушу сказати, кардинально відрізняються від того, що ви можете знайти в місті чи навіть в лісі - карпатські ягоди великі та дуже-дуже солодкі!

малина
Люда збирає малинку

З часом, наше траверсування проходило через ліс та гірські річки. Вода в таких річках неймовірно чиста та смачна! Хоч вода і холодна, але не скуштувати її або бодай не вмитись нею було принаймні безглуздо - така нагода!..

гірські річки

Після першого привалу лісі, нас чекав довгий підйом. Власне, це був один довгий-довгий підйом ледь не до гори Гутин Томнатик, з невеликою рівниною довкола озера Несамовитого. Вже ближче до озера підйом став геть зовсім крутим і сісти відпочивати вже бувало часом необхідно - рюкзак постійно тягне в бік спуску, а фотокамеру втратити аж ніяк не хотілось!

лінтяї
ще лінтяї

Але там зверху вже зовсім інша природа - дерева всі зводяться до кущів ялівцю, з ягід лишається лише чорниця, хмари здаються ближчими, вітер сильнішає, повітря вже відчувається холоднішим. Хтось зіграв цікавого жарту і, певне, переставив вказівник з поміткою “оз. Несамовите - 100 м”. Видно пожартував над усіма тими людьми, котрі не туристи, і ходять до озера просто як на спортивну таку прогулянку. Бо цю саму сотню метрів ми йшли з пів-години. І ось, нарешті, озеро Несамовите! Зблизька - нічого особливого - таку ж велику копанку з комишами можна побачити в кожному місті. Але після невеликого, хоч і крутого підйому, та ще й як хмари розійшлись, озеро повстало у всій своїй красі!

оз. Несамовите

Після озера Несамовитого вже і краєвиди стали іншими - значно більш захоплюючими, ніж внизу, і шлях наш змінився з траверсування-піднімання на більш-менш спокійний підйом по хребтам гір. Зупинялись ми вже рідше - йти ж бо простіше!, фотографували більше - пейзажі захоплюючі! І от ми дійшли до стовпчика з вказівником “г. Гутин Томнатик, 2016 м.”, звідки вже видно озеро Бребенескул, до якого ми і йшли, щоб розбити наметове містечко. Тут же ми і розділились на три групки - одні пішли донизу, розбивати намети, інші - пішли на сусідню вершину, зоставивши рюкзаки, а решта - залишились охороняти рюкзаки та відпочивати.

відпочинок перед спуском до оз. Бребенескул
вершина Гутин-Томнатик

Спустившись, ми виявили що понад самим озером стоїть купа палаток. Тому вирішили розбити наметове містечко трохи далі, вниз від озера. Біля нас дуже тематично розташувались рєбята з м. Рівне. В цьому місці вже багато разів стояли туристи, що не можна було не помітити по слідам, залишеним нащадкам - купам сміття, дров та чомусь накшталт каміну з каменів. Навечір першого дня ми розвели багаття в цьому “каміні”. Розводили в сім пар рук, так як кожен привносив щось своє у сей процес. До настання темряви все ж вдалось нам зкип’ятити три казани води, набраної в одному з багатьох струмків поряд нас. Але хмари потроху насувались на небі…

Жменькас і вогнище

Ранок другого дня зустрів нас сильним холодним дощем з вітром, ще години з третьої. Всі, хто мав паршивеньку палатку, або каремат, або спальник (о, ЯК я помилявся щодо свого спорядження!..) чудово розумілися. Туман щільно окутував долину і наше наметове містечко. Видно було максимум метрів на п’ять довкола. Дощ то пускався, то притихав, даючи нам змогу пообідати, поснідати і оцінити переваги газових горілок. Інколи туман трохи розходився і було видно силуети гір. В цей день ми всі сиділи в палатках, виходячи лиш щоб зварити або з’їсти пайок. З кожним новим поривом вітру доводилось все міцніше укріплювати імпровізовану кухню. І до вечора кухня перебазувалась в палатку Дмитра, який прибіг до мене в палатку зрання з криками “мою палатку залило!”.

кухня
кухня
Жменькас
кухня

Тому другий день ми присвятили спілкуванню - хто просто балакав, хто грав в карти, хто жер горішки… А вдень до нас прибіг хлопчина з фразою “Рєбят, ви не бачили тут чоловік 15 з Києва? Я трошки не догнав групу…”. Повз нас проходило багато людей, що стояли понад самим озером, але на фото жодного з них хлопчина не впізнав, тому після невеликої бесіди з Ромкою, нашим провідником, було вирішено примостити Сергія в палатку до Славіка з Лєною.

тур. група

На ранок після дощу було дуже-дуже холодно надворі, але сонечко вже пробивалось крізь хмари й туман і гори було видно вже краще. Можна було навіть розгледіти чорницю, яка росла на тій галявині. І це був найбільш позитивний варіант “як добиратись назад” із тих, що у нас були на випадок дощу.

чорниця
палатка Юлі

Тож, після невеликого снідання, приготованого хлопцями, ми почали збирати палатки аби поки нема дощу вирушити в гори - і назад. Кожен використовував свої секретні техніки збирання, або ж фантазію. Але врешті-решт, всі були зірані і методично сфотографовані.

Рома збирає палатку за допомогою Люди
Сергійко робить фото групи

Піднявшись по доволі крутому підйому зразу на ребра гір, ми опинились в густому тумані, який проходив крізь нас холодними хмарами. Трохи пофотографувавши гори тих місць наостанок, ми вирушили в наш спуск.

тур. група і туман
туман

Спустившись до озера Несамовитого, більша частина групи вирішила за 5 годин зганяти на Говерлу - 3 години на супер-швидкий підйом і 2 години на спуск. Ми ж з Сергійком та Сашком вирішили що з нас досить (Сергійко - ні, він просто поспішав на автобус до Києва) і вирішили спускатись тим же шляхом, що й прийшли. Довкола вже розпогодилось, світило сонечко і було тепло, тож ми насолоджувались спуском - вже не так напружувались як при підйомі, рюкзаки здавались легшими через скинутий провіант (і байдуже що мокрі шмотки важили стільки ж), було багато нагод спокійно постояти і пофотографувати.

Шпиці
Сергійко
Сергійко

Спустившись з гір, ми знайшли на базі “Заросляк” дуже смачний глінтвейн, сухі речі, і дочекались рещти рєбят, котрі ходили на Говерлу. Сергійко гайнув на свій автобус, а ми - на свій. Вже по дорозі додому ми грали в дуже цікаву гру гуртом - “скажи що ти візьмеш з собою в похід і я скажу тобі, чи ти підеш з нами!” та співали пісень. Пісні чомусь були сумні та попсові, але що поробищ - це іздєржки командної роботи. На тому наша мандрівка закінчилась.

That’s all, folks!